Люди почали вести астрономічні спостереження ще тоді, коли вважали, що це Сонце рухається навколо Землі. Для вивчення цього шляху використовували глиняні пристрої та кам’яні споруди, які водночас слугували місцями проведення культових ритуалів – капищами. Так визначали, зокрема, і час зимового сонцестояння. Від цього моменту дні ставали довшими – отже, наставав поворот на весну.

Сонцестояння тривало кілька діб – 22–24 грудня, – а 25 грудня день уже починав збільшуватися – на одну хвилину. Давні римляни 17–23 грудня влаштовували семиденний фестиваль на честь бога родючості Сатурна. А 25 грудня відбувалося свято «Нескореного сонця». Цю дату закріпили 46 року до нашої ери, коли з ініціативи Юлія Цезаря «плаваючий» місячний календар замінили на сонячний – з фіксованими датами свят.

На українських теренах святкування зимового сонцестояння тривало 12 днів. Це був час гостини духів предків: помешкання готували до їхнього візиту, їх пригощали вечерею, влаштовували рядження й обходи домівок. Насамкінець душі відпроваджували назад, до їхнього світу.

Із поширенням християнства до сонячного свята прив’язали й Різдво Ісуса Христа – Сонця Правди, як Його названо в різдвяному тропарі. Перші згадки про таке відзначення маємо у IV столітті. Ніхто не приховував, що дата ця – символічна. Іван Золотоустий писав: «Люди називають святий день Народження Господнього днем нового сонця». А святий Августин нагадував вірянам: «Ми святкуємо день 25 грудня не задля народження сонця, а задля народження Того, хто те сонце сотворив». Остаточно затвердили дату Різдва на Третьому вселенському – Ефеському – соборі в 431 році.

На українських теренах юліанський календар встановився після Хрещення Руси, адже його дотримувалася Візантійська імперія.