Гурт колядників називається «ватага». В кожного своя роль: отаман чи береза несе зірку, міхоноша має біля себе торбу з дарами, скарбник збирає в карнавку гроші. Буває коляда церковна (братська) і мандрівна. Перша збирає гроші на церкву, друга – працює за пригощення. Старші чоловіки й жінки зазвичай колядують на церкву, молодь збирає на досвітки з танцями. Найменші випрошують смаколик, виспівуючи коротенькі «дитячі» колядки. Від коляди тут залишалася тільки кінцівка – вимога подарунків:
Коляд-коляд, колядниця,
Добра з медом паляниця…
Колядники у селі Тетевчиці (Львівщина), 1960-ті роки
Щоб обійти всю громаду, треба було кілька днів. На Смілянщині хлопці ходили колядувати туди, де є дівчата на виданні. Очільник ватаги називався «калфа». На другий день влаштовували танці на толоці посеред села. Дівчина, яка дала найбільше грошей, отримувала право першою танцювати з «калфою». На Канівщині подекуди ще на початку XX століття колядники ходили у вивернутих кожухах.
На Гуцульщині братська церковна коляда розпочиналася на другий день Різдва. Її описав дослідник Володимир Шухевич. Якщо парафія була велика, ділилися на кілька «таборів». Очільника гурту – «вибірцю» – призначав священник. А той обирав березу (мусив знати всі коляди), 6–10 «кольидників» (між ними трембітар, скрипичник і кумедний Кінь) і «пльисанників» з топірцями. Носили з собою скарбничку, хрест і дзвоники. Береза заспівував, колядники підхоплювали приспів. «Плясуни» чіпляли дзвоники на бартки й видзвонювали ними ритм.Колядували під вікнами хат, господарі обдаровували колядників через вікно. Дарунки були символічними: обрядовий хліб, яблука, горіхи, соняшникове та гарбузове насіння. Бувало, що дорослі передавали наколядоване убогим. Вважається, чим щедріше господарі обдарують колядників, тим імовірніше, що їхні побажання збудуться. Якщо ж люди скупилися, їм проказували речитативом погрозу: що заберуть вола, рознесуть хату, напустять мишей.
