Напередодні Різдва відкриваються ворота з потойбіччя в наш світ, вважали українці. Це вірування має коріння в дохристиянських часах. Під час Святої вечері душі предків-дідів можуть відвідати своїх родичів. На тому світі вони перебувають поряд із богом родючості – там, де «вирішується все». Тож здатні послати з Вирію-Раю щедрий урожай, приплід худоби, а молоді – гідне продовження роду. Отже, предків треба гарно зустріти й пригостити.

Оселю готували до святої гостини: до стелі чіпляли солом’яного павука, ставили сніп – діда, стелили на долівку солому і сіно – там перебуватимуть душі. Готували багату вечерю, щоб їх пригостити: кутю і 12 (подекуди дев’ять чи сім) страв з нового врожаю.

Кликали предків по-різному. Найчастіше ставили на підвіконня мисочку з кутею і запалювали свічку, відчиняли вікно – щоб душі залітали. На Івано-Франківщині клали у миску святвечірніх страв, виставляли надворі й казали: «Просимо померших на вечерю». На Львівщині поряд зі снопками вівса клали хліб зі свічкою і гукали янголів. На Житомирщині кликали полипорів – тобто, мертвих. Господар виходив на поріг і кидав для них тричі з ложки кутю. На Смілянщині запрошували домовика: «Хазяїне, хазяїне, іди до нас куті їсти!» А вранці дивилися, чиєю ложкою він їв – того з родини любить.

Володимир Шухевич (1849–1915) занотував звичай: «Ґаздиня кладе у миску потроху від кожної страви, а зверху – "перший хліб”, що його насамперед вийняла з печі. Ставить там свічку, запалює і на рушнику дає ґазді. Той обходить довкола хати тричі за сонцем, у хаті ставить миску на стіл. Усі вклякають і господар просить Бога, аби дозволив запросити душі тих, хто зник без вісті, про яких ніхто не згадує, і вони весь рік чекають Святого вечора, аби їх хто пом’янув. Потім усі встають, а ґазда бере миску і каже: “Ми усі з усего щірого серця і з Божої волі кличемо і Божі і грішні душі на вечерю і даємо єї, аби вони на тім сьвіті так вечеряли, йик ми тут; я даю за тоті померші душі, шо на сьвіті погибли, поратунку не мают; най Бог прийме перед їх душі!” Ґаздиня кладе потроху куті на підвіконня, а по кутах хати розкидає боби: “Ангелам і помершим душам, шо в сю ніч приходять поживитися”».

У різдвяний час усі будинки села чи містечка обходять колядники. Вони грають роль дідів-предків, бажають нащадкам усіляких гараздів і за це отримують обдарування. У давнину вони вдягалися у вивернуті вовною назовні кожухи та ховалися за масками. На Поділлі й Волині різдвяних ряджених, їхні маски й загалом колядників ще донедавна називали дідами. Маски виготовляли з соломи, шкіри чи липової кори, бороди – з прядива. Діди носили батоги й шмагали ними стрічних – це начебто примножує урожайність полів і садків.

З дідами ходили й чоловіки, переодягнені на тварин: Козу, Коня або Ведмедя. На Волині рядилися також у Вовка і Бусла – їх вважали священними тваринами, покровителями роду.