Традиційно на Святу вечерю готували 12 страв. Навіть найбідніші викручувалися, щоб досягти цієї кількості наїдків. Наприклад, ставили на стіл воду чи сіль. Якщо ліпили вареники, давали різні начинки – картоплю, капусту, мак, квасолю, – кожна рахувалася за окрему страву. Готувати обов’язково мала жінка – господиня дому або невістка старшого сина. Решта допомагали: діти лущили горішки, чоловіки оббивали пшеницю в струпі, терли мак у макітрі, розтирали його макогоном.

Канонічного рецепта куті немає. Вона не повинна бути сухою і занадто рідкою. На лівому березі Дніпра готували кутю не тільки з пшениці, а і з ячменю. На півночі Сумщини робили кутю з трьох видів різного збіжжя, навіть клали туди пшоно: чим більше всього буде, тим краще родитиме на полі. А в Карпатах пшениця не росла, тому кутю там їли рідко.

Коли кутя була готова, господині виймала її з печі, брала в долоню підсушені зерна, виносила їх надвір і висипала на подвір’ї. Якщо кури одразу збігалися і починали їсти – це означало, що в родині все буде добре. Кутю викладали в миску. Далі її не можна було брати голими руками – бо на наступний рік залишитеся голими й босими. Чоловік або старший син одягав рукавиці й ставив миску з кутею на покуття біля образів. Діти бігли слідом і квокали: «квок-квок-квок», – щоб гарно плодилася птиця.

Під настільник на столі клали пшеничні колосочки, гілочки від ялинки чи сосни – щоб було зелено. Тоді вже виставляли страви на стіл. Посередині – узвар. В нього давали багато груш і чорносливу, щоб не потребував підсолодження. Кутю накривали трьома калачами або книшами. Книші робили з житнього тіста, яке замішували на опарі, на дріжджах. Коли тісто підіймалося, брали невеличкі шматочки розміром з кулак, клали на долоню, розплескували до товщини у великий палець і посередині посипали сіллю. Ложкою робили п’ять чи сім надрізів від центру до краю. Кінчики кожного шматочка з’єднували, змащували олією і садили в піч. Виходило солоне листкове тісто.

Вже на Різдво можна було приймати гостей. Коли збиралося багато людей, обов’язково подавали останню страву – кисіль чи узвар з солодкими горішками. Це був тактовний натяк, що вже пора вставати. На Слобожанщині на десерт готували сластьони. В розпечену олію кидали кружечок тіста, воно запікалося до рум’яності, потім їх поливали медом чи посипали цукром.

Напередодні Водохреща влаштовували другий Святий вечір, який ще називають Голодна кутя. Дорослі не їли цілий день, годували тільки дітей. Страв не обов’язково мало бути 12. Подавали пісний борщ, капусту, вареники й кутю. Повечерявши, проводили обряд «проганяння куті». Хто мав рушницю, стріляв угору. Інші стукали по макогону, примовляючи: «Тікай кутя із покутя, геть узвар на базар! Паляниці – на полиці, а Дідух – на теплий дух, щоб покинути кожух!» Діти били дрючками по кілках, шуміли, пританцьовували.

Перед Великим постом святкували Масницю. У народі казали: «Масляна прийшла, діждали вареників». В Україні тими днями готували вареники з сиром, щедро додавали до них масла або сметани. Коли вареники варилися, діти бралися мізинчиками і приговорювали: «Мир – миром, пироги з сиром, варенички в маслі, ми дружечки красні – поцілуймося!». Смажили й млинці, хоч у нас вони не так поширені, як у білорусів чи литовців. Пателень ще не було, тісто наливали на розпечене каміння.