Ще на початку минулого століття побутував звичай заводити вола у хату для пригощення. На Середній Наддніпрянщині його прикрашали стрічками, вінком і намистом, роги обмотували позліткою, напинали найкращу хустку, вдягали фартух, підперізували поясом, на ратиці чіпляли квітки. Пани вставали вдосвіта й одягалися по-святковому. «І, було, з хлібом чекають цю убрану скотину, стелять килими, хустки, і по них водять вола, коня та инче», – описував дослідник Агатангел Кримський (1871–1945). Волові давали хліба, а тим, хто його водив – гроші. Якщо худоба «зробить» у хаті, платили додатково – то вважалося за найбільше щастя.
Обряд символічного «засівання» з волом або ж «покладання борозни» по снігу мав сприяти родючості полів. У «дитячій» щедрівці теличка бігла з березничка, заколядувала дядькові й за те вимагала пирога:
Як не даси пирога –
Візьму вола за рога,
Та виведу на моріг,
Та викручу правий ріг,
Рожком буду трубити,
А воликом робити!
Водили в хату на Святвечір чи Щедрий вечір й інших тварин. Етнолог Михайло Глушко вважає, що ця традиція виникла у XIX столітті, коли вола в господарстві замінили конем. На Поліссі, Опіллі, Надсянні приводили коня, на Гуцульщині – барана. На Поділлі такого коня називали «полазним». Письменник Анатолій Свидницький (1834–1871) оповідав, що для цього тварин прикрашали поясами, колоссям, калиною і барвінком. У селі Вістря на Тернопільщині до сьогодні зберігся обряд засівання з конем. Щедрівники, засівальники, поводир коня і музики ходять від хати до хати, де є дівчата на виданні. Хлопець з гурту, якому подобається дівчина, запрошує її на танець, а потім катає верхи. Коня підгодовують сіном, зерном і калачем.
